Стриптизер і ЛГБТ: в Україні починається політичний треш

Зазвичай політику порівнюють із театром, тобто високим мистецтвом, проте в цьому випадку українська політика більше нагадує клоунаду. До цієї клоунади залучені всі: як клоуни – політики, так і глядачі – громадяни. Проблема в тім, що після закінчення часу виступу все продовжується новим терміном.

Накопичення політичного трешу останніми днями переходить у активну фазу. Вже перша кандидатка на посаду Президента Юлія Тимошенко офіційно стартувала з передвиборчою кампанією. Під час так званого “всеукраїнського форуму” спостерігаємо чимало політтехнологічних прийомів, які означають – пошук нового виборця і роботу з новою цільовою аудиторією. Звідси і молодий хлопець, який нібито непередбачувано вибіг, і розмови про блокчейн.

Така кардинальна зміна іміджу “аксакала” української політики означає початок “великого кіпішу” в політичних колах.

Ці дні – старт важкого забігу для українського суспільства у виборчий період. Політичний треш зростатиме і це серйозно вдарить до і так доволі умовної інвестиційної (фактично нульової) стабільності в Україні.

Після цього – “марш рівності” у Києві і протистояння учасників маршу з націоналістами та представниками “християнських цінностей”.

Сама акція виглядає як провокація для українського суспільства: тисячі залучених правоохоронців, мобілізація правих сил – і ми говоримо не про проблеми в економіці і соціальній політиці, а про зовсім другорядні теми. Ззовні це б’є по українському іміджу і відлякує іноземних інвесторів.

В політиці ж наскрізним гаслом є “жити по-новому” у різних формах, але фактично політика лишається такою ж. Наступним цікавим методом залучення виборців є наголошення на нових обличчях в політиці, при цьому умовчуючи те, що більшість топ-політиків так бо мовити все життя професійно займаються політикою, займаючи ті чи інші посади якщо не від 90-х років, то частенько ще навіть з кінця 80-х.

Але однією із ключових тез, які показують тотальну безвідповідальність за свої дії політиків – це звинувачення в усіх бідах “попередників”.

Цікавий факт, що якщо попередники і винні то чомусь за їхні провини, вони не отримують ніякого покарання.

Політичний цирк проникає в усі сфери життя. Заради підняття рейтингу політики готові маніпулювати, спотворювати ситуацію доводити її до комічності. Юлія Тимошенко котра пропонує новий курс, забуває уточнити, що не може людина яка вполітиці понад 20 років кожен раз пропонувати новий курс. При цьому у жонглюванні різноманітними фактами рівних їй потрібно ще пошукати. В її твердження Україна то занепадає, то її очікує дефолт, а то вже раптово все стає добре і тільки вона –  Юлія Володимирівна може цю державу привести до світлого майбутнього. 

Не менш комічним у своєму бажанні бути постійно в інформпросторі є нинішній гарант Петро Порошенко. Усі його відкриття доріг і дитячих садочків зводяться до одного мему “президента-відкривача”. Зрозумілим є його бажання таким чином продемонструвати, що президент впливає на всі сфери життя, про все знає і піклується про кожного громадянина.

До короля-сонця Людовіка XIV він все одно не дотягує. 

Реформи в Україні також отримали дещо дивне життя вони проводяться не для того, щоб щось змінити, а для того, щоб залишити статус кво. Тобто, політики несуть меседж – “ми працює заради вас”. Хоча насправді їхній меседж має бути “ми працюємо на вас”. Реформування в Україні здійснюється через силу і лише під тиском – громадськості або міжнародної спільноти. 

Люди, які для громадян пропонують новий курс є якраз представниками старої епохи.

Юлія Тимошенко офіційно в політиці з 1997 року, Петро Порошенко – з 1998 року; Юрій Бойко – з 2000 -х років; Анатолій Гриценко – з 2000-х років; Олег Ляшко – з 2000 -х років. Кожен із цих політиків представляє епоху минулого, проте у своїх програмах всі наголошують на своїй новизні та нових ідеях.

При чому усі ті хто пропонують українцям “новий курс” і “життя по-новому” забувають уточнити, що точно з такими ж гаслами на вибори ішов Віктор Янукович, спадщину якого вони привселюдно відкидають.

Навіть супільні рухи, чомусь в нас стають пародіми на європейські аналоги. Марш рівності в нас стає причиною розколу суспільства і дає зовсім інші посили, аніж мав би. Поліція здійснює охорону маршу від “правих” які за своїми так званими пікетами банально хочуть відлупцювати тих хто якимись своїми поглядами не відповідає їхній дійсності. Проте та ж поліція з радістю була б на боці “правих”, саме тому в кінечному випадку сутички відбуютьсаме між цими силами. Таким чином марш із сотнями копів не демострує рівності, а десятки побитих та затриманих патріотів ще більше утверджуються в своїй ненависті до владної машини.

Загалом український владний істеблішмент продовжує вести традиційну для часів Кучми багатовекторну політику.

Тобто, на зустрічах в Європі вони підтримують всі зауваження лідерів ЄС, в середині ж країни заграють із націоналістами демонструючи нібито свою незалежну політику.

Найбільше ж від цієї політичної клоунади страждає українська економіка. Іноземні інвестори не впевнені в своїх капіталовкладеннях, адже політичний курс може різко помінятись відразу ж після виборів. Вся держава функціонує циклами від виборів до виборів, а головне правило політиків не продумувати стратегію розвитку країни, а отримувати тактичні вигоди, що дадуть політичні дивіденди в майбутньому.

Міжнародні та внутрішні експерти роблячи якісь економічні прогнози постійно роблять поправку на вибори, адже саме від виборів залежить як саме буде розвиватись економіка країни.  Народовиявлення перестало бути інструментом для заміни неякісних управлінців ефективнішими – в Україні вибори приводять до влади одні і ті ж політичні сили лише під іншими лозунгами.

Ще одним прикладом політичної клоунади є те, що новими обличчями на противагу старим політикам називають людей які ніяким чином не пов’язані із політикою.  Музиканти, шоумени раптово нізвідки отримують величезний політичний капітал та народну підтримку і їх замість реальних ефективних конкурентів протиставляються старим політикам.  

Таким чином, висновок напрошується один, щоб український політичний цирк закінчився, громадяни мають нарешті перестати вірити в нові – старі обіцянки, тих хто завжди обіцяє, а повинні обирати дійсно нових політиків, професіоналів із різних сфер, котрі не будуть займатися цирком, а працюватимуть на користь держави.