Країна фальсифікату 

Українці люблять фальсифікат у всьому: політиці, господарській діяльності, і навіть одязі. Ми завжди чекаємо від інших, що хтось прийде та влаштує наше життя. Інколи закрадається думка, що самі українці є суцільним фальсифікатом.

Підробки – у щоденному житті. Ми їздимо в тролейбусі, жаліючись на підняття вартості за проїзд, проте сидимо з китайським айфоном та взуваємося на базарі у туфлі “Prada”. Одяг обов’язково має бути брендовий, до прикладу – “Gucci”, і нічого, що він куплений за кілька сотень гривень у магазині за рогом. Ми єдині у Європі купуємо китайські автомобілі лише через те, що вони схожі на “Lexus” чи “Mercedes”.

І якби цим обмежувалося, можна було б послатися на нашу маргінальність і якось жити. Але останні кілька десятків років на фальсифікат перетворилася і наша політична система, разом з політиками і виборцями. Ми ведемо себе не як корінні жителі, які цінують історію і думають про майбутнє. Ми не думаємо, кого обираємо на виборах. В результаті, приходять люди, які не говорять правди, а лише озвучують те, що ми хочемо почути. Такі псевдополітики щодня починають продукувати брехню і підробку.

Українці як господарі теж схожі на фальсифікат. У 1991 році ми отримали довгоочікувану Незалежність і залишилися наодинці з найбагатшою країною Європи.

Хороший господар взяв б країну в руки та за 27 років незалежності примножив багатства країни мінімум у 10 разів. У нас все навпаки – ми в трійці найбідніших країн світу.

Чому? Ми брешемо самі собі і заспокоюємося, знайшовши крайнього (і винного). Може і тому рейтинги політиків в Україні не тримаються довше кількох місяців. Наше керівництво – теж звичайний фальсифікат. Ми розуміємо, чому бідно живе Молдова чи став багатим Казахстан. Розуміємо і “русского” Івана зі своєю ідеологією, та й “бацька”, який зберіг і примножив багатства країни. Та чому ж українські “господарі”, які отримали всесоюзну житницю, величезну кількість теплиць, фабрик легкої та важкої промисловості, все (вибачте на слові) просрали? Напевно, це вже риторичне запитання.

Країна тоне у фальсифікаті. І в такий час ми не живемо з девізом “один за всіх і всі за одного”, а радіємо проблемам наших сусідів. Ми прагнемо до несправжнього, не хочемо брати на себе відповідальність за своє життя і життя ближнього. І так з року в рік, щодня ми наближалися до того, щоб стати не країною, а низькопробною підробкою, нікому не потрібним фальсифікатом. Ми потонули в ньому і самі стали його частиною.

Давайте станемо справжніми господарями кожного квадратного метру рідної країни. Треба витіснити ці купи лайна фальсифікату у себе з голови, з політики і України. А далі буде легше.

Іван Бриль – журналіст, аналітик