Втрачена економічна пам’ять

Поки наша держава з перемінним успіхом намагається формувати свою історичну пам’ять, суспільство нажаль залишається без економічної пам’яті. Проблема полягає у тому, що попри заяви держави про ставку на ІТ ми маємо глобальну проблему, що за час СРСР ми отримали клас працівників, натомість було знищено клас підприємців.

Не вдаючись в детальний історичний екскурс нашого питання можна визначити одну зголовних проблем із економічною пам’яттю та тяглістю підприємницьких традицій. Вона полягає у тому, що час коли в усьому світі виникають перші протобізнесмени – підприємці-мільйонери – це XIX ст. України в цей час не мала державності та була розділена між кількома державами.

Таким чином, довгий час підприємців з українських територій чомусь не зараховували до великих українських підприємців. Важливо те, що не завжди було зрозуміло як вони самі себе співвідносять. Проте, уже зараз можна сказати, що усі ці підприємливі люди які робили кар’єри чи то в Російській чи Австро-Угорській імперіях мали певні схожі риси. Для підприємців Лівобережної України такою рисою було те, що вони майже всі виводили свій родовід від козацьких родів. Крім того вони мали сильні почуття до свого минулого так званої “старої” України.

Важливим фактором, що робить бізнесменів XIX ст. важливими для сучасної України була їхня діяльність на благо громади.

Всі ці люди мали глибоку традицію меценатської діяльності. Бути меценатом якщо ти маєш кошти це було одним із джентельменських наборів багатьох заможних людей. Проте, розбудова міста в якому ти проживаєш, своєї “України” було найбільш притаманною рисою саме українських підприємців. 

Найвідоміші родини такі як Симиренки, Харитоненки, Терещенки, Ханенки та ін. назавжди увічнили свої імена завдяки побудованих на їхній кошт споруд університетів, музеїв, лікарень, шкіл та і самих промислових підприємств.

Проблема, сучасної Украни, нажаль, в тому, що ми чомусь більше говоримо і вчимо про політиків чи військових діячів, залишаючи осторонь успішних підприємців.

Навіть коли ми говоримо про українську культуру і її проблеми, і як вона змогла вистояти в час бездержавності і заборон, то часто забуваємо, що за кожним діячем культури стояли підприємці, які його підтримували.

Наприклад,  у 1860 р. коштом Платона Симиренка було видано “Кобзар” Тараса Шевченка у Петербурзі. 

На кошти Є. Чикаленка видано “Російсько-український словарь”, він допомагав журналу “Киевская Старина”, даючи нагороду за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в цьому виданні.  І це лише кілька прикладів.

Проте, із приходом радянської влади на майже сторіччя нас переконували у тому, що усі приватні підприємці – це зло. Радянська влада зображувала заможних людей як кровожерливих та ненаситних, які живуть тільки за рахунок експлуатації робітників. Крім того комуністична влада зробила усе можливе, щоб фізично знищити найбільших підприємців і підприємництво як таке. Хто не встиг втекти став жертвою терору і забуття.

Ідеалом комуністичної держави мала стати нова людина – робітник.

 В часи СРСР навіть побутував жарт, що всі працівники в країні рад насправді “РАБ-отніки”. Всю економічну діяльність контролювала держава. Людина ставала працівником якогось підприємства і працювала на ньому аж до виходу на пенсію. Ініціативність і підприємництво не схвалювалось і каралось.

Така діяльність призвела до того, що збагачення приносило не підприємливість, а зв’язки у владі. 

Саме подібна ситуація сприяла тому, що із зникненням СРСР в незалежних державах постав унікальний клас бізнесменів – олігархи, тобто бізнесмени, які прямо залежать від влади.

Проте, в цьому найгірше те, що широкі верстви населення і далі продовжують сприймати підприємницьку діяльність як хижацтво. Більше того, якби сучасний українець постав перед вибором працювати в якійсь компанії чи спробувати працювати на себе, більшість би обрала перший варіант. Якщо ж питання поставити між держструктурою і приватним бізнесом то половина буде обирати держструктури.

Не зважаючи на те, що показники змінюються в залежності від віку, проте все ж держава потребує хороших економічних прикладів. Ми далі потребуємо прикладів того, що підприємництво це важливо і підприємці є важливими для життя держави і суспільства. Тому, поки ми вирішуємо хто з дежавних діячів  вартий, щоб про нього пам’ятали, задумаймось, щоб повернути із забуття прізвища видатних підприємців минулого.

Олександр Денисюк – аналітик, аспірант кафедри історії НаУ “Острозька академія”

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: